Кухаренко Руслан Петрович

Ще у 2014 році, коли російський агресор вперше посягнув на територіальну цілісність України, Руслан Петрович не залишився осторонь та добровільно став на захист Батьківщини.
Повернувшись до мирного життя, продовжив працювати, дбати про родину та будувати майбутнє для своїх дітей.

У 2024 року Руслан долучився до лав Збройних Сил України. Спочатку пройшов навчання військовій справі у центрі в Гончарівці, після чого був направлений до найгарячішої точки фронту — Донбасу.

Отримав позивний «Обух» та проходив службу на посаді солдата-гранатометника у 1-й окремій важкій механізованій Сіверській бригаді.

Військова справа була йому до душі — він мав хист, витримку та щире бажання захищати Батьківщину, вправно володів зброєю та мужньо виконував бойові завдання.

Останній бій відбувся у складі мінометної групи на позиції між населеними пунктами Успенівка та Максимівка.

Умови були надважкими: замість запланованих 4 днів бійці перебували на позиціях 12 діб, декілька разів змінювали їх. 11 листопада 2024 року, перебуваючи на другій лінії оборони, група зіткнулася з неочікуваним проривом ворожих мотоциклістів. Руслан та двоє його побратимів не відступили. Вони тримали бій до останнього, не залишивши вогневої позиції, попри відсутність допомоги.

Рідні від побратимів знали небагато: що їхні окопи захопили вороги, що їх не встигли евакуювати. До кінця надіялися, що хтось вижив, офіційне повідомлення – «пропав безвісти».

До останнього подиху Руслан Петрович залишався вірним військовій присязі та українському народові.

Лише зараз, після важкої та тривалої процедури ідентифікації, ми змогли гідно провести нашого Захисника в останню путь.

Висловлюємо щирі співчуття матері Катерині Михайлівні, дружині Наталії, дітям Юлії, Олександру, Лілії та Софії, брату Віталію, тещі Галині Григорівні, тестю Григорію Павловичу, усім рідним, близьким і друзям.

Нехай Господь укріпить ваші сили, а наша вдячність і пам’ять стануть крилами для душі Героя. Вічна пам’ять і слава!