25.05.1984 – 12.03.2025
Майор, командир 2-го механізованого батальйону 153-ї окремої механізованої бригади.
Життєвий шлях воїна
Олександр народився 25 травня 1984 року в Обухові. З дитинства був допитливим, цілеспрямованим та енергійним хлопцем, який прагнув досконалості. Він здобув загальну середню освіту в рідній школі №5, де вже тоді виділявся серед однолітків своїм розумом і рішучістю.
Після школи Олександр обрав шлях, який поєднав службу та навчання. Він вступив на спецфакультет СБУ у складі Київського військового інституту телекомунікацій та інформатизації Національного технічного університету “КПІ”. Вже на той час було видно, що цей молодий чоловік мав величезний потенціал і прагнув використовувати свої знання та вміння для служби Батьківщині. Читати детальніше
Проте, Олександр не зупинявся на досягнутому. Паралельно з військовою службою він навчався на юридичному факультеті, а згодом вирішив змінити професію та зайнятися юридичною практикою.
Однак з початком повномасштабного вторгнення російських окупантів Олександр не зміг залишитися осторонь. Разом з братом Сергієм та батьком Анатолієм Петровичем він вирушив до ТЦК, аби стати добровольцем та захищати Україну. Братів одразу прийняли в роту охорони територіальної оборони, а батькові через стан здоров’я відмовили.
Олександр пройшов серйозну підготовку. Він навчався військовій справі в Німеччині, відвідував полігони, виконуючи тяжкі бойові завдання на різних гарячих точках фронту. Проте його основний напрямок був Покровський, де він довів свою відданість і мужність. В званні майора він очолив 2-й механізований батальйон 153-ї окремої механізованої бригади, де здобув глибоку повагу серед своїх підлеглих та побратимів. Його позивний — “Дизель” — став символом стійкості та рішучості.
12 березня 2025 року, у ході виконання чергового завдання по дорозі з Покровська під час переміщення в зону відповідальності ОТУ “Херсон”, Олександр трагічно загинув.
Ця втрата важка не тільки для його родини, але й для всіх, хто мав честь бути з ним поруч. Олександр був душею компанії. Він був життєрадісним, товариським і завжди готовим допомогти тим, хто поряд. Його підтримка у важкі моменти була незамінною для побратимів, а для родини він був опорою і захистом.
У мирний час Олександр любив полювання, на яке він ходив з вірним другом псом.
Для рідних, друзів і побратимів цей біль не вщухатиме ніколи. Вони втратили людину, яка була щирою, відкритою і справжньою. І цей біль залишиться в серцях назавжди.
Ми висловлюємо глибокі співчуття його родині — батьку Анатолію Петровичу, мамі Валентині Петрівні, брату Сергію, доньці Анастасії, а також усім близьким, друзям і побратимам.
Ми всі втратили людину, яка була прикладом відданості і мужності.
Олександр Анатолійович Барандич назавжди залишиться в нашій пам’яті як герой, який віддав своє життя за Україну, за її майбутнє. Вічна пам’ять герою!
Слава Україні!
Міське кладовище «Польок»
Чат-бот
Чат-бот
Телефони служб
