Рибний Владислав Геннадійович

Протягом усього життя Владислав цікавився технікою, любив автомобілі, добре в них розбирався, тому і подальше навчання було пов’язане з цим його захопленням: він поступив до Професійного ліцею, що в місті Українці, по закінченні якого здобув кваліфікацію слюсаря з ремонту автомобілів, електрозварювальника на автоматичних та напівавтоматичних машинах. Далі була строкова служба у Збройних Силах України, яку Влад проходив у військах протиповітряної оборони. Відслуживши, він деякий час працював за фахом на Київському картонно-паперовому комбінаті, де підвищив свою кваліфікацію.

Більшу частину свого життя Владислав прожив у нашому місті, тут створив сім’ю, тут народилась його донечка, без якої він просто не мислив свого життя, тут мріяв побудувати власний будинок, куди потім будуть приїжджати онуки, планував прожити життя так, щоб їхня з дружиною старість була щасливою. Був працелюбним та старанним, наполегливо йшов до мети, робота була, в основному, пов’язана з будівництвом.

З перших днів повномасштабної війни з російським агресором Владислав вступив до лав Сил Територіальної Оборони ЗСУ, ставши одним з тих добровольців, завдяки яким вистояла наша держава у найперші найтрагічніші тижні кривавої битви: йому довелось стримувати ворога під Сумами, у складі 225-го окремого штурмового батальйону Владислав Рибний за позовним «Риба» брав участь у найзапекліших боях під Куп’янськом та Бахмутом, разом зі своїм підрозділом забезпечував та утримував «зелений коридор», прикриваючи відхід наших бійців з Авдіївки.

Сержант Рибний, будучи відповідальним командиром свого підрозділу, віддаючи всі сили бойовій службі, майже не мав можливостей відвідувати рідних. Зазвичай дружина та донечка, якщо випадала можливість, відвідували його. Не відлучаючись з позицій, заліковував поранення та контузії. Адже переживав за своїх хлопців, відстоював їх у разі несправедливостей, захищав у складних ситуаціях, багатьох, не дивлячись на небезпеку для власного життя, він врятував на полі бою. Навіть в останньому своєму бою, будучи пораненим, він залишився на позиції, щоб підтримати у важкій бойовій ситуації сусідній військовий підрозділ.

Загинув Владислав під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Ласточкине Донецької області 20 лютого 2024 року.

Владислав Рибний, веселий, дотепний, комунікабельний та позитивний завжди залишиться в пам’яті своїх побратимів ще й як відповідальний та мужній воїн, що служив чесно та віддано, за що був неодноразово нагороджений.

Довгим виявився шлях додому для Владислава: він потрапив на Батьківщину в результаті проведення обміну тілами, чисельних експертиз ДНК, наполегливості рідних. Відтоді, починаючи з 1-го травня, коли тіло було передане ворожою стороною, родина воїна, його побратими вжили всіх заходів, аби швидше наступив день, щоб тіло нарешті упокоїлося в рідній землі. Сьогодні якраз той день.

Йдуть у засвіти найкращі … Ті, кому б творити Україну, будувати її майбутнє… Натомість вони стають нашою історією, героїчною пам’яттю і вічним болем.
Висловлюємо щирі слова співчуття рідним: дружині Ніні, донечці Мар’яні, мамі Світлані Вікторівні, батькові Геннадію Вікторовичу, сестрам Вікторії, Ніні, Марині, Валентині, усім близьким, друзям, колегам та побратимам.

Світла та вічна пам’ять мужньому Захиснику України!

Не забудемо Воїнів! Ніколи не пробачимо ворога!