Прокопенко Володимир Борисович

Після закінчення коледжу працював в ресторані «Невагомість», одночасно навчаючись в Національному Університеті харчових технологій міста Києва.

Одразу, з початку повномасштабного вторгнення, після звільнення Київщини, Володимир почувши про жахіття, яке вчиняли російські окупанти, не зміг залишитися осторонь і вступив добровольцем до лав ЗСУ. Його бойовий шлях увібрав у себе найскладніші військові операції на Донецькому, Херсонському та Покровському напрямках.

У минулому році Володимир створив сім’ю, він був турботливим чоловіком, любив дарував квіти коханій і був щасливий від звістки, що стане батьком. Разом з дружиною Тамарою вони мріяли про власний будинок, про щасливе життя без війни. Цим мріям не судилося збутися.

Життєвий шлях мужнього воїна, сповнений відваги та честі, обірвався 5-го липня 2025-го року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Новопавлівка Дніпропетровської області через поранення, які були несумісні з життям.

Як і тисячі інших українських родин, у яких чоловіки без вагань та сумніву стали на захист рідної країни, ця родина ніколи вже не зможе здійснити омріяних планів і не зможе жити своїм звичним життям.

Схиляємо голови у скорботі та висловлюємо найщиріші співчуття і побажання Божої підтримки у ці складні часи родині та близьким: матері Інні Володимирівні, дружині Тамарі, вітчиму Ваграму Олеговичу, бабусі Людмилі Григорівні, яка безмежно любила свого онука, хрещеним Марині Володимирівні та Леоніду Анатолійовичу, дядьку Максиму Миколайовичу, друзям, побратимам та всім, хто знав та любив Володимира.

Схиляємо голови в скорботі.
Спочивай з миром, Володимире.
Твоя жертва — не марна.
Твоя боротьба — героїчна.
Твоя пам’ять — вічна.

🇺🇦 Герої не вмирають.