Павленко Андрій Миколайович

На той час він обирає інший шлях. Вступає до Київського політехнічного інституту на видавничо-поліграфічний факультет за спеціальністю «редактор». Поступово його захоплює акторське мистецтво, але найбільше йому хотілося присвятити себе режисурі. Саме тому він вступає до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Навчаючись заочно у вузі, він встигає займатися безліччю найцікавіших проєктів: пише складні сценарії до спектаклів за класикою, грає в театрі-студії імпровізації «Чорний квадрат», у Театрі на Подолі, театрі «Ательє 16», веде історичну сторінку в передачі на каналі «К-1», знімається у рекламних роликах. Згодом викладає режисерську справу та акторське мистецтво. 

«Геніальна людина геніальна у всьому» – саме цей вислів точно характеризує таку непересічну особистість, якою був Павленко Андрій Миколайович.

Талановитий актор, режисер-документаліст, військовослужбовець Збройних Сил України, люблячий син і батько, справжній патріот України.

Його яскрава зірка митця палала недовго, але залишила вагомий слід на творчому небосхилі кінематографу. Свою наполегливість, силу волі, глибоку любов до Батьківщини, яку йому прищепили батьки, він переніс у своє життя воїна. Мужнього, витривалого, справедливого воїна. Саме такого, який може бути прикладом для інших.

Андрій Павленко знімався в таких фільмах, як «Жіночий лікар», «Пристрасті за Чапаєм», «Перевертень у погонах», «Лист очікування», «Дев’ять життів Нестора Махна», «Сашка», «1941» та інших. У його фільмографії понад 69 робіт у різних фільмах та серіалах.

Та понад усе він хотів знімати документалістику і цього прагнув у своїй діяльності. Коли розпочалися протестні події на Майдані під час Революції Гідності Андрій був її активним учасником, не дивлячись на підступну хворобу діабет, він був там постійно, підтримував майданівців, допомагав їм.

Разом із 5-тьма товаришами-колегами у 2014-2015 рр., створивши студію «ДокУкроп», вони перебували у найтяжчих місцях, де були поранені учасники та перші загиблі від рук снайперів.

Андрій проявив себе як режисер-документаліст, знімаючи кадри тих тяжких, але доленосних подій.

Початок загарбницьких дій росії на сході України не залишили Андрія байдужим, адже він був переконаним патріотом. Його змалечку вчили цьому батьки: любити рідну землю, оберігаючи її від зла.

Зібравши своїх друзів-колег, Андрій як головний режисер, пройшов разом з ними найзапекліші ділянки фронту, знімаючи історичні кадри справжньої війни, які потім ляжуть в основу документального 50-хвилинного фільму «Шляхетність нації». Цей фільм потім демонструватимуть у Польщі та Прибалтиці.

На сході вони також займалися волонтерством: привозили пораненим військовим необхідні речі у шпиталі, допомагали продуктами не тільки воїнам, а й цивільному населенню східних регіонів, переймалися вихованцями дитячих будинків. Працювали з капеланами.

Організовували концерти для військових на фронті. Шість разів вони здійснювали ці важкі поїздки. Були в Широкине, Авдіївці та інших населених пунктах Донеччини. Знімали дуже багато кадрів. Навіть потоваришували з батальйоном «Азов». Найтісніше спілкувалися з легендарним Ярославом Бабичем, одним із засновників та юристом «Азова».

Повномасштабна війна 2022 року застала Андрія по дорозі додому. Він якраз повертався з відрядження. Одразу по приїзді він пішов у військкомат, незважаючи на тяжку форму своєї хвороби, у нього не було ніяких сумнівів в тому, що він має попри все йти захищати Батьківщину від підступного ворога, безжальні дії якого він бачив в зоні АТО.

Спочатку Андрія взяли до лав територіальної оборони Києва. Вони патрулювали вулиці столиці, ловили диверсантів. Під час патрулювання отримав першу контузію, потрапив у лікарню.

Воєнна ситуація набирала обертів. Почали організовуватися військові підрозділи ЗСУ.

Андрій, не долікувавшись, долучається до військовослужбовців і за дислокацією потрапляє до Бучі. Потім була Носівка Чернігівської області. Разом із побратимами 111-ї окремої бригади ТрО у складі ЗСУ вони займаються «зачисткою» ворога, йдучи аж до самого кордону на півночі країни. У званні лейтенанта, на посаді заступника командира 111-ї окремої бригади територіальної оборони Андрій продовжує військову службу.

Позивний взяв собі «Спека».

У травні 2022 року він був дислокований у східні регіони, де точилися найзапекліші бої. Пройшов, починаючи від Лиману, Рубіжне, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Краматорськ. У Лисичанську брав участь у тяжких боях під фосфорним вогнем. Це було справжнє пекло для наших воїнів.

До квітня 2023 року Андрій Павленко визволяв рідну Україну від російських загарбників. Маючи три контузії, його здоров’я різко погіршилося.

Хвороба дуже прогресувала. Закінчувався інсулін і Андрій впав в кому. Після чого його направили до шпиталю в Ковель на Волині. Потім було лікування в шпиталях Луцька, Житомира. Була операція на голові, в результаті якої Андрія почав втрачати зір та слух.

Згодом його перевели до шпиталю в Київ. Навіть почали відпускати додому.

Найстрашніше сталося у суботу 9 грудня. Серце Андрія Павленка зупинилося.

Змучений, але нескорений, він назавжди залишиться гідним патріотом, мужнім воїном, справжнім сином України, який був вірним їй до кінця.

Він неймовірно любив свою родину. Батьки були для нього дороговказом, а дітки – великим скарбом та надією. Це була добра, сонячна, життєрадісна людина, яка ніколи не втрачала віри у перемогу, попри ті жахливі дороги війни, які пройшла. Світла й вічна пам’ять тобі, дорогий Андрію. Побратими вже помстилися за тебе ворогу. А ти відтепер одвічно будеш оберігати нас з небес.

Висловлюємо найщиріші співчуття батькам Миколі Миколайовичу та Валентині Дмитрівні, сестрі Олені, дружині та дітям Андрія, усім близьким, друзям, колегам, побратимам.