13.03.1986 – 20.11.2024
Cолдат, водій гранатометного відділення взводу вогневої підтримки механізованої роти 3-ї окремої штурмової бригади Збройних Сил України.
Життєвий шлях воїна
Народився Валентин 13 березня 1986 року в містечку Зимогір’я Луганської області. Саме тут пройшли його дитинство і юність, тут він навчався у Зимогір’ївській школі №1, яку закінчив у 2003 році. У 2004-му вступив до Перевальського технікуму Донбаського державного технічного університету за спеціальністю електрик гірського обладнання. Навчався заочно, бо вже тоді почав працювати — спершу на небезпечній шахті “Черкаська”. Щодня спускався в забій, не уникаючи ризику, працюючи з повною самовіддачею.
У 2007 році Валентин переїхав до Обухова, де вже мешкали його батьки. Працював на багатьох підприємствах міста, останнім місцем була робота вантажником у ТОВ “Геліком ЛВ”. Читати детальніше
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Валентин без жодних вагань пішов добровольцем. Через втрату документів його не могли одразу взяти до війська — навіть до тероборони було важко влаштуватися. Але він не здавався: ніс службу на блокпостах Києва та Обухова, був у складі територіальної оборони, а щойно відновив документи — вступив добровольцем до 3-ї окремої штурмової бригади. Саме там мріяв служити.
Спочатку був навчальний центр у селищі Гончарівське, а далі — справжні бойові будні: важкі, виснажливі, сповнені небезпек, постійних артобстрілів, втрат побратимів і водночас — віри в перемогу. У бригаді його знали під позивним «Коло».
Під час бойових дій Валентин отримав поранення, пройшов лікування й уже в серпні 2024 року знову повернувся до своїх побратимів, бо не уявляв себе без них. “Знаєш, чому я пішов? — казав він своїй мамі. — Мені останнім часом здавалося, що життя проходить повз мене. А тепер я в центрі подій. Мені тепер не соромно за себе”.
Він встиг пройти чотири складних і небезпечних бойових виходи. П’ятого — не пережив. Життя обірвалося 20 листопада 2024 року поблизу населеного пункту Нововодяне на Луганщині. Спочатку зниклий безвісти, лише навесні 2025-го рідні дізналися страшну правду…
Таким був Валентин: чесний, щирий, добрий, мужній і відданий. Батьки згадують його товариським, відкритим, іноді — навіть занадто, як каже мама, Аліна Валентинівна. У нього було велике, щире серце. Він завжди приходив на допомогу, нікому не відмовляв, цінував дружбу й любив свою родину. Особливе місце у його серці займав друг Максим, із яким вони служили разом і ділили все — тривоги, надії, хліб, окоп і мовчання після втрат.
Валентин мав велику ідею — служити Україні, бути її захисником, жити гідно, не зраджуючи себе. І ця мрія здійснилася. Він пішов на війну не з примусу — а з покликом серця, бо щиро любив Україну і вірив у її майбутнє.
Щирі співчуття мамі Аліні Валентинівні, батькові Леоніду Володимировичу, сестрі Тетяні, племіннику Артему, всій родині, друзям і побратимам. Ваш біль — наш спільний. Пам’ять про Валентина — в серці кожного, хто живе під мирним небом, за яке він віддав життя.
🕯 Вічна пам’ять, вічна слава.
Герої не вмирають. Вони залишаються у наших серцях, у нашій боротьбі, у самій суті нашої Незалежності.
Слава Україні! Героям Слава!
Міське кладовище “Польок”
Чат-бот
Чат-бот
Телефони служб