12.12.1987 – 23.03.2025
Учасник АТО/ООС 2015 року.
Командир відділення зв’язку 27-го окремого механізованого батальйону 67-ї окремої механізованої бригади.
Життєвий шлях воїна
Ігнатьєв Олексій Дмитрович народився 12 грудня 1987-го року в місті Українка, згодом родина переїхала до Обухова, де пройшли дитячі і юнацькі роки нашого героя. Закінчивши загальноосвітню школу №1 імені Андрія Малишка, Олексій поступив на навчання до Ржищівського професійного ліцею, який успішно закінчив, набувши спеціальність кухар-кондитер.
А далі була строкова служба, яку він проходив на Полтавщині у якості військового зв’язківця. З цією професією пов’язана вся подальша військова служба Олексія: 2015-ий рік – участь в Антитерористичній операції, а з 13-го березня 2022 року – у повномасштабній російсько-українській війні. Читати детальніше
Молодший сержант Ігнатьєв, на позивний «Моряк», за цей досить довгий воєнний строк побував у найгарячіших точках, де у ці періоди вирішувалася доля країни: з перших днів війни боронив Київщину, досить довгий час перебував на Донецькому напрямку, ризикуючи життям і здоров’ям, пройшов і страшні випробування у місті Суджа на Курщині, виконував свої бойові завдання на території багатостраждальної Сумщини. За свою бездоганну службу неодноразово отримував подяки від керівництва.
Доля довго оберігала його, даючи можливість сповна виконати свій воїнський обов’язок, але 23 березня 2025 року, при виконанні бойового завдання за призначенням та для захисту Батьківщини, командир відділення зв’язку 27-го окремого механізованого батальйону 67-ї окремої механізованої бригади сержант Ігнатьєв Олексій Дмитрович загинув поблизу населеного пункту Юнаківка Сумської області.
Олексій був звичайним сучасним хлопцем, який не цурався ніякої роботи, заробляючи і на будівництві, і на автозаправках, і в охороні. Йому до душі була техніка, авто, зброя, любив все вирішувати швидко, без вагань та зайвих розмов. Був завжди небагатослівним: рідним дуже мало чого було відомо про його фронтове життя. Але його лагідна усмішка та добра вдача завжди приваблювала до нього друзів та рідних, яким він завжди був готовий прийти на допомогу. І розповідаючи про нього, його сестри, для яких він був найстаршим, просили сказати, що вся родина пишається Олексієм, адже, знаючи його добре, впевнені: за його стриманістю, його скромністю, його мовчазною вдачею крилася справжня хоробра, дійсно відважна і героїчна душа.
Олексій мріяв про майбутнє мирне життя, мав великі плани, які пов’язані були з його коханою дівчиною Іриною, він встиг освідчитись їй і зробити пропозицію. На превеликий жаль, цим планам не судилося здійснитися.
Ми висловлюємо щирі співчуття мамі Валентині Леонтіївні, батькові Дмитру Петровичу, сестрам Анастасії і Діані, нареченій Ірині, усім друзям, побратимам.
Нехай добрий спомин про мужнього Захисника України назавжди залишиться в наших вдячних серцях та пам’яті. Слава Герою!
Міське кладовище «Польок»