Гончар Анатолій Васильович

З перших днів повномасштабної російсько-української війни разом з меншим рідним братом Юрієм Анатолій вступив добровольцем до лав Збройних Сил України. Спочатку був на службі охорони в Обухові, потім перейшов на Чернігівщину. Перебуваючи в 61-му окремому механізованому батальйоні на посаді командира відділення був дислокований на Куп’янський напрямок фронту на Харківщину.

Бойові дороги з рідним братом то сходилися, то розходилися в різні боки, але одне вони знали точно, що захищати рідну землю є для них священним обов’язком. Звістка про загибель у минулому році молодшого брата стала для Анатолія тяжким ударом. А 20 грудня цього року через певні юридичні процедури та інстанції його було офіційно визнано зниклим безвісти. 

Якийсь страшний фатум долі не дав шанс на життя й Анатолію. Його серце зупинилося у той же день 20 грудня 2023 року під час військової служби у с. Подоли Куп’янського району Харківської області.

Серед своїх побратимів Анатолій мав незаперечний авторитет, його дуже поважали товариші. Толя дуже любив тварин. На фронті чотирилапим другом для нього стала собака на ім’я Берта.

Наш Захисник мав твердий характер і загострене почуття справедливості. Відстоювати права та захищати – для нього це були не просто слова, а конкретні дії та вчинки. Один з таких вчинків можна привести, як приклад мужності та людяності справжнього воїна. У листопаді цього року разом з ще одним воїном, перебуваючи під постійним вогнем противника, вони винесли з поля бою тіло загиблого товариша Тищенка Юрія, якого потім було поховано на малій Батьківщині у с. Степок.

Малоговіркий від природи, в родині витриманий, Анатолій не любив розповідати про свої солдатські будні, підсумовуючи лише, що в нього все добре.

Він був найкращим чоловіком, чудовим батьком, сином, надійною опорою для усіх родичів та друзів. За ним, як за кам’яною стіною почувалися усі, хто був поруч. Найтісніший зв’язок у Анатолія був з донькою Єлизаветою. З нею ходили в походи на природу, багато мандрували пішки. Це була татова доня.

Для рідних смерть Анатолія стала дуже болючою раною. В це не хотілося вірити.

Нехай світлий спомин про палкого патріота, мужнього воїна назавжди залишиться у наших серцях.

Щирі слова підтримки та співчуття родині померлого: батьку Василю Федоровичу, дружині Світлані, сину Максиму, доньці Єлизаветі, усім близьким, друзям, колегам, побратимам.

Вічна шана та низький уклін!

Герої не вмирають!