Гач Михайло Йосипович

Тут же, на роботі, у 2007-му році познайомився з майбутньою дружиною, яка на той час вже проживала в Обухові. Так він став нашим земляком, і полюбив наше місто навіки. В Обухові зажили вони з коханою Ольгою злагоджено і дружно. Народилася їхня донечка, яку щасливий тато назвав Маргаритою.

Життя молодого подружжя ніколи не було легким: обоє працювали, намагаючись придбати своє житло, адже дуже довго його не мали. Їхньою найзаповітнішою мрією було побудувати свій будинок, де вони будуть старіти разом, подаючи одне одному каву на терасі, і звідси, з власного дому, віддадуть заміж свою донечку.

Вони вже багато чого зробили для здійснення своєї мрії: на Полянському, у тихому затишному місці будується будинок, красуються елітні квіти, підростають плодові дерева кращих сортів – господар у цьому добре розбирався, а ось старіти тут Ользі прийдеться вже без нього…

Страшне горе прийшло в цю родину: командир гранатометного відділення взводу вогневої підтримки аеромобільної роти аеромобільного батальйону солдат Гач Михайло Йосипович, відданий Військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність, загинув 16 липня 2024 року під час ворожого артилерійського обстрілу в районі населеного пункту Стельмахівка Сватівського району Луганської області.

Михайло Гач належав до тієї кращої частини молодого покоління українців, які у перші дні війни добровільно прийшли до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, і першими йшли на виконання небезпечних бойових завдань, мотивуючи це так: якщо не я, то хто?

У складі підрозділу Обухівської територіальної оборони у лютому та березні 2022-го року він разом з іншими нашими земляками насмерть стояли під Васильковом. І це завдяки таким, як вони, вціліло наше місто та інші населені пункти Обухівської громади.

Потім, після проходження військового навчання на Житомирщині, Михайло продовжив свій бойовий шлях на Донбасі – у найгарячіших точках, таких, як Бахмут, Часів Яр. Далі, після навчання за кордоном та короткої відпустки, Михайло, вже як командир підрозділу цільового призначення, потрапив на Харківський напрямок, і знову у саме пекло, у найгарячіші точки. Він був вправним та відповідальним командиром свого підрозділу, переживав і піклувався про своїх підлеглих, адже він виводив їх на «нульові» позиції, і залучав усі свої вміння та досвід, щоб хлопці залишились живими. Мав позивні «Провідник», «Гнат», «Лисий». Був нагороджений медаллю «Учасник АТО» та Золотим Хрестом від командування Збройних Сил України.

Обірвалось життя… Життя відповідального працівника, водія Київської виробничої компанії, коханого чоловіка, який кожну зароблену копійку ніс в сім’ю, найкращого у світі тата для своєї дитини, що весь свій вільний час присвячував донечці, досвідченого господаря, просто хорошої людини.

Михайло мав золоте серце, любив природу, піклувався про тварин. Навіть з Бахмуту вивіз чотирьох собак та двох котів, та дуже хвилювався за диких тваринок з дітками, які під вогнем ховалися у лісопосадках.

Як і тисячі інших українських родин, у яких чоловіки без вагань та сумніву стали на захист рідної країни, ця родина ніколи вже не зможе здійснити омріяних планів, не зможе жити своїм звичним життям. І донечка Маргарита, спортивними досягненнями якої так пишався татусь, буде присвячувати свої наступні перемоги вже пам’яті свого тата.

Всім членам цієї великої дружної родини: мамі Ользі Василівні, дружині Ользі, донечці Маргариті, сестрі Кароліні, братові Віталію, всім близьким і рідним, друзям, побратимам від нашої громади висловлюємо найщиріші співчуття і побажання Божої підтримки у ці складні часи.

Спочивай з миром, Воїне! Вічна тобі вдячність, пошана та честь навіки!