04.09.1968 – 06.05.2024
Солдат, гранатометник механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти 250-ї десантно-штурмової бригади.
Життєвий шлях воїна
Дідик Микола Іванович народився 4-го вересня 1968-го року у селі Григорівка Обухівського району Київської області. Тут, у великій селянській родині пройшли його дитячі та шкільні роки. Закінчивши Григорівську загальноосвітню школу, обрав професію будівельника, навчався у Ржищівському професійно-технічному училищі. По закінченні навчання деякий час працював у місцевому колгоспі, був призваний на строкову службу і доля розпорядилась так, що вже вісімнадцятирічним юнаком він отримав досвід учасника бойових дій: майже повністю його армійська служба відбувалася на території республіки Афганістан, де відбувалася внутрішня запекла ідеологічна боротьба, що призвело до виникнення збройного конфлікту, втягненими у який були міжнародні сили, у тому числі і колишній Радянський Союз, у складі якого була тоді і Україна. Через горнило радянсько-афганської війни пройшло понад 160 000 українців — близько 25 % від загальної кількості радянських військовослужбовців. З них понад 3 тисячі загинули, десятки вважаються зниклими безвісти або такими, що потрапили в полон. На долю тих, що повернулись, війна в Афганістані наложила свою незгладиму відзнаку: все своє подальше життя вони жили з відчуттям болю за загиблими товаришами, жаху від запеклих бойових операцій, відповідальності за життя побратимів і вірності солдатській дружбі. Це в повній мірі стосується і нашого земляка Миколи Дідика. Читати детальніше
Він не любив говорити про свої армійські роки, намагався взагалі не спілкуватися на цю тему, але завжди був готовим стати в стрій, якщо потрібно буде захищати свою землю. І, маючи бойовий досвід, був переконаний, що це точно відбудеться, і його бойовий досвід обов’язково знадобиться.
На жаль, так, і сталось. У 2015-му році Микола Дідик став до лав учасників АТО/ООС: адже, якщо не я, то хто? – Така була позиція нашого земляка. У складі 25-ї десантно-штурмової бригади його підрозділ брав участь у найгарячіших точках бойових дій, серед яких Мар’їнка та інші.
У квітні 2016-го повернувся додому. Не зважаючи на те, що підірване ще з строкової служби здоров’я, почало підводити, Микола Іванович, маючи «золоті руки», всю чоловічу роботу по господарству виконував вправно і із задоволенням: будь то будівництво сауни, городня робота, опорядження двору – все у нього виходило добре, все було для родини, яку Микола та його дружина Надія створили у 1993-му році, і де народилося троє гарних донечок.
Участь у повномасштабній війні з російським агресором Микола Іванович сприйняв як безумовну свою задачу, не дивлячись ні на вік, ні на стан здоров’я, він 24 лютого 2022-го року став до лав спочатку 135-ї бригади ТРО, потім, з 2024-го року – до 250-ї. Служив чесно та відповідально. Знову, як і під час служби в АТО/ООС, у гарячих точках. Мав подяки від командування, був неодноразово нагороджений, серед нагород медаль «За оборону рідної держави», «Золотий Хрест» головнокомандувача Збройних Сил України.
Дідик Микола Іванович, гранатометник 1-го механізованого відділення 2-го механізованого взводу механізованої роти на позивний «Дід» загинув 6-го травня 2024-го року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Спірне Бахмутського району Донецької області. І хоча був з ним поруч товариш, який вижив, і який бачив, як загинув
Микола Іванович, дружина сподівалась на диво. Але 5-го березня 2025-го року стався черговий обмін тілами, і внаслідок ДНК – експертизи тіло було ідентифіковане.
Висловлюємо щирі співчуття дружині Надії Петрівні, донькам Марії, Ользі, Наталії, зятю Євгенію, який також служить сьогодні у Збройних Силах України, сестрам Валентині, Катерині, Наталії, Лідії, онукам Олександру і Назару, усім племінникам, друзям, побратимам.
Світла пам’ять про загиблого назавжди залишиться в серцях рідних, друзів і всіх, хто його знав.
Кладовище с. Красне Перше
Чат-бот
Чат-бот
Телефони служб