Історія родини Афанасенків, де семеро дітей ростуть у любові, традиціях і підтримці

Вона хотіла велику родину ще дитиною. Тепер у неї семеро дітей, пасіка і традиція ранкових обіймів. Історія родини Афанасенків, де семеро дітей ростуть у любові, традиціях і підтримці. Учора в Києві родина Афанасенків із Обухівської громади отримала особливу відзнаку. Тимур Ткаченко від імені Президента України Володимира Зеленського вручив Аллі Михайлівні почесну нагороду «Мати-героїня».

Алла та її чоловік Сергій Степанович виховують семеро дітей. Наймолодшій дитині сім років, найстаршій доньці шістнадцять. Поруч із будинком велике господарство, свійські тварини, пасіка, город. У такій родині день навряд чи починається з будильника. Швидше з дитячих голосів, справ і звичного руху великої сім’ї. Сама Алла родом із Волині. Каже, для її рідного краю багатодітна сім’я завжди була звичним явищем. У її батьків було двоє дітей, тому власна велика родина ще з дитинства жила в її мріях.

«Я завжди хотіла велику сім’ю», розповідає Алла. Коли зустріла Сергія, поділилася з ним своєю мрією. Він її підтримав. Так поступово дитяче бажання стало спільним родинним шляхом. Сьогодні Алла говорить про чоловіка з особливою теплотою. Для неї його підтримка має значення на кожному етапі. Від перших безсонних ночей із маленькими дітьми до моментів, коли старша визначається з майбутнім навчанням.

У великій сім’ї підтримка потрібна щодня. Тут багато турбот, справ, рішень і відповідальності, та коли Алла говорить про своє життя, у її голосі немає втоми. Вона багато усміхається, жартує, легко переходить від серйозних розмов до невимушених історій. «Мушу бути в тонусі та в тренді. Не можу старіти», сміється Алла. Їй важливо залишатися на одній хвилі зі своїми дітьми. Знати, чим вони живуть, що слухають, про що мріють, що їх хвилює, адже семеро дітей означають сім різних характерів, поглядів і потреб.

Саме діти, каже Алла, навчили її терпіння. Хтось додав у її життя більше гумору. Хтось навчив знаходити нові підходи. «Не можна виховувати дитину за якимось шаблоном», переконана вона. До кожного потрібен свій ключ. Комусь потрібна розмова, комусь обійми, комусь час наодинці. Мама має відчувати своїх дітей і вміти змінюватися разом із ними. Є в родині питання, яке час від часу виникає майже неминуче: кого мама любить більше? Алла відповідає дітям просто. «Ви всі як мрія, п’ять пальців на руці. Чи можу я відрубати собі якийсь? Тому люблю вас усіх однаково, бо ви мої». У цій родині любов має свої щоденні ритуали. Один із них особливо простий. Ранкові обійми перед школою. Навіть старша донька, якій уже шістнадцять, досі підтримує цю традицію.

Родина Афанасенків святкує важливі дати разом, береже українські звичаї. В домі зʼявилась нова традиція, готуючись до Дня Незалежності, печуть пиріг Незалежності. Цьогоріч його випікала старша донька. Для Алли важливо, щоб діти жили за українськими традиціями, щоб родинні свята залишали після себе спогади, які захочеться пронести через усе життя та , мабуть, найважливіше, чого Алла хоче навчити своїх дітей, можна назвати двома словами: бути поруч. Вона мріє, щоб через багато років діти згадували її як надійний тил. «Я завжди кажу всім своїм дітям: щоб не сталося, приходьте до мене. Я ваш біль розділю. Удвох біль легше нести». У цих словах багато материнської сили. Сили не контролювати кожен крок дитини, а дати їй знати, що двері додому завжди відчинені.

Алла зізнається, що часто бачить жінок, які втомилися від життя, від щоденних турбот, від виховання дітей. Вона відчуває себе інакше. Її енергію дають ті, заради кого починається кожен новий день. Чоловік. Семеро дітей. Велике господарство. Пасіка. Город. Свята за одним столом. Ранкові обійми. Дитячий сміх і нескінченні розмови. Її життя наповнене людьми, яких вона любить. І, можливо, саме тому Алла Афанасенко сьогодні говорить про материнство як про свою найбільшу мрію, яка одного дня стала реальністю.