Історія мами шістьох синів та однієї донечки, яка навчилася триматися заради тих, кого любить.

«Не розкисати. Це вже розкіш»

Історія мами шістьох синів та однієї донечки, яка навчилася триматися заради тих, кого любить.

Учора серед матерів-героїнь Київщини нагородили Антоніну Іванівну Грабову. Відзнаку від імені Президента України Володимира Зеленського вручив Тимур Ткаченко.

У Антоніни семеро дітей. Найстаршому 25 років, наймолодшому вісім і серед них одна донечка.

Пані Антоніна завжди хотіла велику родину. Ще задовго до весілля розповідала про це майбутньому чоловікові Віталію Олександровичу. Довго зустрічалися, говорили про життя, дітей, майбутнє. Антоніна усміхається, коли згадує той період: «Так, чоловік голова, та жінка шия. Куди поверне, так і буде».

Їхня родина справді стала великою. У домі підростали один за одним дітки. Поки батьки будували своє життя, діти росли, підтримували один одного, хлопці вчилися бути старшими братами, та життя принесло родині випробування, до яких неможливо підготуватися.

Коли четвертому синові було чотири роки, він захворів на онкологію. Антоніна згадує той час з біллю. Є переживання, які не потребують пояснень.

«Все можна пережити, тільки не коли твої діти хворіють». Їхня родина тоді жила очікуванням хороших новин. Поруч були всі. Брати особливо. Вони повторювали за ним усе, що могли. Їли те саме, грали так само, намагалися бути поруч у кожну хвилину. Для маленького хлопчика його брати стали цілим світом.

Одного дня після важкого періоду Антоніна почула слова, які запам’ятала назавжди: «Мамо, я прокинувся, і в мене нічого не болить». Зараз цьому хлопцю дванадцять і займається шахами. Він росте, а мама досі пам’ятає той момент, коли звичайне дитяче «нічого не болить» стало для неї чи не найщасливішими словами у житті.

«Не розкисати», каже собі Антоніна. І додає: «Це вже розкіш». Мабуть, за цими словами стоїть усе, через що їй довелося пройти.

У 2015 році чоловік Антоніни пішов служити. «Я була спокійна, коли він пішов служити». Сьогодні Віталій Олександрович військовий. Старші сини Євген та Максим також служать. Тепер спокій для Антоніни має зовсім інше значення.

Телефонний дзвінок від старших синів стає маленькою паузою для серця. Вони можуть подзвонити на кілька хвилин і сказати: «Мамуся, ти найкраща мама у світі». І цих кількох слів вистачає, щоб день став легшим.

Антоніна зізнається, що буває суворою мамою. Коли називає когось із дітей повним іменем, хлопці вже знають: вони щось накоїли. У звичайному житті вона говорить до них лагідно і щодня повторює просту фразу: «Все буде добре». За оцінки ніколи не сварила. Вона добре пам’ятає людей, які були поруч із її дітьми: вчителів, тренерів, наставників. І з особливою вдячністю говорить про тих, хто підтримував, ставився до них по-людськи, допомагав рости.

Сама Антоніна за освітою медик. Після всього, що довелося пережити, повертатися до цієї роботи поки не хоче. Водночас відчуває, що хоче вийти на роботу, повернути собі професійне життя, мати власну справу поза межами родини.

За останній час їй довелося попрощатися і з батьками. Життя справді багато чого залишило в її характері.

Сьогодні в очах Антоніни можна побачити смуток. Її серце щодня не на місці. Там чоловік, який служить. Двоє старших синів у війську. Ще п’ятеро дітей поруч, кожен зі своїм характером, турботами, мріями та потребою в маминій увазі. Та є одна річ, яка повертає їй упевненість.

Усмішка чоловіка. Коли вони разом, їй легше дивитися вперед, бо за всіма труднощами, втратами, тривогами та випробуваннями залишається головне. Вони разом.

І Антоніна знає, якщо вони триматимуться одне за одного, переживуть і наступний день. Мабуть, у цьому і є її материнська сила. Не в тому, щоб ніколи не боятися. Не в тому, щоб не втомлюватися. Не в тому, щоб мати відповіді на всі запитання. А в тому, щоб щоранку знову сказати своїм дітям: «Все буде добре». І повірити в це першою.