21 серпня Геннадію Бойку виповнюється 29 років. У його віці багато хто лише визначається, яким хоче бачити своє життя. Геннадій уже встиг пройти військову службу, фронт, важке поранення, ампутацію руки, тривалу реабілітацію і повернення до спорту.
До повномасштабної війни Геннадій працював на ККПК і продовжував займатися тим, що любив із дитинства, спортом. «Здається, ще з другого класу я займався кікбоксингом», пригадує він.
Його першим тренером став Віталій Потебенько. Геннадій говорить про нього з особливим теплом і гордістю. Згадує також Максима Ватрича. Саме вони, за словами Геннадія, допомогли йому повернутися до спорту після поранення.
У 2017 році Геннадій пішов на військову службу до Національної гвардії України. Після початку повномасштабного вторгнення став до 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр», у протитанковому підрозділі.
Про службу і побратимів він розповідає просто. Каже, що йому було легко з ними, бо відчував себе серед своїх. У лютому 2023 року під Бахмутом Геннадій отримав важке поранення. Наслідком стала ампутація руки. Попереду було пів року реабілітації та вже приблизно через рік після поранення Геннадій повернувся на службу до своїх побратимів. «Якщо я пройшов через таке страшне, значить, я вижив для чогось більшого. Я не міг просто залишити своїх побратимів», говорить він.
Згодом Геннадій усе ж звільнився з військової служби та почав будувати мирне життя, але спорт із нього нікуди не зник. Під час реабілітації він почав ходити до спортзалу. Одного разу побачив, як хлопці з протезами ніг займаються боксом. І подумав: якщо вони можуть, то чому не зможе він? «Я теж можу», вирішив Геннадій. Так у його житті знову з’явився бокс.
Сьогодні він активно тренується та бере участь у змаганнях «Української ліги боксу ветеранів бойових дій», а також у проєкті «Іду на Ви» від Третьої штурмової бригади. Про свої перемоги Геннадій говорить трохи сором’язливо. Не ставить себе вище за інших і не приховує поразок. «Я не тільки виграю, але й програю. Це теж важливо, вміти приймати поразку». Мабуть, у цих словах і є його ставлення до життя.
Геннадій не заперечує того, що після поранення було важко. Потрібно було заново вчитися робити звичайні речі, які раніше навіть не помічав. Зав’язувати шнурки. Обслуговувати себе. Звикати до нового тіла і нового життя, але поруч завжди були люди. Побратими, рідні, друзі, знайомі. Телефонували, підтримували, не давали залишитися сам на сам із пережитим.
«Звичайно, це допомогло пройти цей шлях», каже Геннадій. А потім додає фразу, яка, здається, найкраще пояснює його характер: «Я ще не все зробив у цьому житті, тому треба жити і йти вперед».
Зараз у Геннадія новий етап життя. Поруч із ним Тетяна, з якою вони планують спільне майбутнє. Про неї говорить особливо тепло. Вона з’явилася в його житті вже після поранення. Знала, через що він пройшов, і все одно залишилася поруч. Геннадій говорить про це без зайвих слів. Просто з тією особливою ніжністю, яка відчувається, коли людина справді цінує того, хто поруч.
Попереду в нього нові тренування, змагання, плани і звичайне мирне життя, за яке він так багато заплатив. У свої 29 років Геннадій Бойко доводить, що після найважчих випробувань життя не закінчується.
Його можна зібрати заново. Навчитися новому. Знову вийти на ринг. Закохатися. І просто жити. Йти вперед.
Чат-бот
Чат-бот
Телефони служб
