Олексій Рясько: мужність, яка триває і після бою

До 2022 року життя сім’ї Ряськів було простим і щасливим. Олексій багато працював. Після основної роботи знаходив додатковий підробіток, тому що мав одну мрію — його діти не повинні були знати, що таке нестача. Кожна зароблена гривня ставала ще одним кроком до їхнього майбутнього. Для нього сім’я завжди залишалася головною цінністю. Він був турботливим чоловіком, уважним батьком і людиною, яка не проходила повз чужу біду. Якщо комусь потрібна була допомога, Олексій знаходив час, навіть коли самому було непросто.

«Саме таким я його пам’ятаю. Сильним, працьовитим, добрим і дуже люблячим», — говорить дружина Олексія Аліна. Коли почалося повномасштабне вторгнення, рішення чоловіка стало для неї найважчим випробуванням. Одного вечора він покликав дружину до кімнати: «Я йду на війну».

Аліна пригадує, що тоді плакала мовчки. Просити залишитися не мало сенсу. Вона добре знала характер свого чоловіка. Якщо він прийняв рішення, то вже не відступить. Перед від’їздом Олексій лише обійняв її і сказав, що все буде добре. Зараз дружина переконана, що тоді він більше заспокоював своїх рідних, ніж самого себе. Військову службу Олексій проходив у складі 38-ї окремої бригади морської піхоти імені гетьмана Петра Сагайдачного. Про побратимів завжди говорив із великою повагою. Для нього вони були не просто військовими поруч. Вони стали братами, які щодня ділили небезпеку, підтримували один одного і виконували бойові завдання, знаючи, що вдома на них чекають найдорожчі люди.

Особливо тепло Олексій згадує свого командира. Довіра між людьми на фронті часто означає більше, ніж будь-які слова. Вона допомагає знаходити сили навіть тоді, коли здається, що їх уже не залишилося. Удома життя вимірювалося телефонними дзвінками. Кожен незнайомий номер змушував серце стискатися. Кожна довга тиша перетворювалася на нескінченне очікування. Аліна навчилася жити від одного повідомлення чоловіка до іншого. Того дня він довго не виходив на зв’язок. Вона майже не спала всю ніч. Знала, що підрозділ виконує бойове завдання на Херсонському напрямку. Знала, що військовим доводиться працювати на воді. Внутрішня тривога не відпускала ні на хвилину. Наступного ранку вона відвезла молодшого сина до дитячого садка. Здавалося, навколо нічого не змінилося. Люди поспішали на роботу, діти сміялися, місто жило звичним життям. Лише її власний світ завмер у страшному очікуванні. Згодом вона зустрілася із сестрою Олексія. Жінки мовчки дивилися одна на одну. Слова були зайвими. Обидві думали лише про одне. Нехай він буде живий. Саме тоді задзвонив телефон. Побачивши незнайомий номер, Аліна боялася натиснути кнопку відповіді. У голові промайнули сотні думок. Найстрашніші з них хотілося відігнати молитвою. У слухавці вона почула голос чоловіка. — Я живий. Ці два слова Аліна чекала почути найбільше. За мить голос чоловіка став тихішим. — Мені будуть відрізати ногу. Телефон усе ще був біля вуха, але вона вже майже не чула наступних слів. Здавалося, час зупинився. Пізніше Аліна дізнається, що ампутацію вже зробили. Олексій просто не зміг сказати про це одразу. Навіть тоді він більше хвилювався за дружину і дітей, ніж за себе. Так почалася нова сторінка життя сім’ї Ряськів, у якій буде тривале лікування, десятки операцій, реабілітація, навчання жити по-новому і любов, яка виявилася сильнішою за війну. Коли Аліна вперше зайшла до лікарняної палати, їй здалося, що повітря стало важчим. Перед нею лежав чоловік, який ще зовсім недавно був на фронті. Однієї ноги вже не було. Іншу лікарі буквально збирали по частинах, зафіксувавши металевою конструкцією. Сильні опіки майже не дозволяли йому рухатися. Хотілося плакати, кричати, запитувати, чому саме вони, але поруч із чоловіком вона дозволила собі лише одне. Бути сильною. Попереду чекали операції, лікування, довга реабілітація і виснажливе відновлення. Родина навчилася радіти тому, що раніше здавалося дрібницею. Ще одному успішному дню. Гарним аналізам. Усмішці. Можливості сісти. Зробити новий рух. Подолати ще один крок. Мужність Олексія отримала і державне визнання.

6 грудня 2025 року матроса 38-ї окремої бригади морської піхоти імені гетьмана Петра Сагайдачного Олексія Ряська нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Та ця відзнака — лише частина його історії. Справжня мужність Олексія проявляється і сьогодні — у його щоденному житті, у здатності долати наслідки важкого поранення, підтримувати родину, виховувати дітей і залишатися тією самою людиною, яку знали до війни. Олексій залишився тим самим люблячим чоловіком, уважним батьком і людиною, яка не втратила доброти. Він продовжує виховувати дітей, підтримує родину і власним прикладом доводить, що сила людини вимірюється не фізичними можливостями. «Ми не обирали такий шлях, але ми обрали пройти його разом», — каже Аліна. Вона зізнається, що пережите навчило їх по-іншому дивитися на життя. Найціннішими стали прості речі. Родинна вечеря. Дитячий сміх. Можливість обійняти кохану людину. Ще один день, проведений разом.

Сьогодні Олексій Рясько продовжує жити, виховувати дітей і будувати майбутнє поруч із родиною. Війна забрала його ногу, залишила на тілі шрами і назавжди змінила звичне життя. Але вона не змогла забрати головного — його силу характеру, людяність, любов до близьких і бажання рухатися вперед. Історія Олексія — не про поранення чи втрату кінцівки. Вона про людину, яка пройшла крізь пекло, повернулася додому і щодня доводить, що мужність не закінчується на полі бою. Вона живе у кожному новому кроці, у кожному ранку поруч із родиною, у кожному погляді дітей, для яких він назавжди залишиться сильним татом і справжнім Героєм. Його історія — про силу не здаватися, про любов, яка допомагає долати найважчі випробування, і про родину, яка стала опорою на шляху повернення до життя. Олексій продовжує свій шлях. Поруч із ним — його родина, його діти та кохана дружина. І в цьому простому щоденному житті — найважливіша перемога: бути разом, цінувати кожну мить і не втрачати віри у майбутнє.