Сьогодні Україна переживає важкі й трагічні часи. Щодня наша земля здригається від болю війни. Щодня ми молимося за наших захисників і захисниць, які зі зброєю в руках боронять свободу, незалежність і майбутнє нашої держави.
Разом із воїнами Збройних Сил України пліч-о-пліч стоять волонтери — справжні янголи добра і підтримки, люди великого серця, які приходять на допомогу завжди і всюди. Їхня праця часто залишається непомітною, але саме вона рятує життя, додає сил, дарує надію та віру. Цей союз мужності, самопожертви й людяності став основою нашої стійкості та незламності.
Сьогодні ми з глибоким сумом провели в останню путь патріота України, волонтера, військового, людину великої душі — Андрія Володимировича Дяченка.
Андрій Володимирович Дяченко народився 14 квітня 1971 року у місті Сіверодонецьк Луганської області. У 1982 році родина переїхала до міста Обухова, який став для нього рідним домом.
Навчався у загальноосвітній школі №3, а у 1988 році закінчив Обухівську загальноосвітню школу №5. Після школи проходив строкову службу в армії, служив у Німеччині.
Повернувшись до рідного міста, працював педагогом-організатором у школі №5, де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною Вікторією. У 1992 році вони створили міцну й люблячу родину, виховали двох синів — Іллю та Романа.
Андрій Володимирович здобув освіту у Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Геоморфологія». Його професійна діяльність була пов’язана зі сферою нерухомості та будівництва.
Він завжди мав активну громадянську позицію, щиро вболівав за долю України та відстоював її як вільну європейську державу. Був учасником Помаранчевої революції та Революції Гідності.
У 2014 році, коли на сході України розпочалися бойові дії, Андрій Володимирович долучився до Сил оборони. У 2022 році, з перших днів повномасштабного вторгнення, добровільно вступив до територіальної оборони.
З 2024 року був офіцером логістики тактичного підрозділу «Сарангі» у складі Кавказького легіону.
Особливе місце у його житті займало волонтерство. Це була не просто справа — це було його покликання. Він постійно їздив у зону бойових дій, ремонтував автомобілі для військових, доставляв на фронт усе необхідне, підтримував наших захисників, знаходив можливості допомогти навіть тоді, коли, здавалося, їх уже не існувало.
За свою діяльність мав численні подяки, грамоти та відзнаки від військових частин, громадських організацій та волонтерських спільнот.
Андрій Володимирович був доброю, щирою та світлою людиною. Він завжди приходив на допомогу тим, хто її потребував. Безмежно любив свою родину, особливо — свою онучку Єву, яка була для нього великою радістю й натхненням.
13 травня 2026 року серце Андрія Володимировича перестало битися…
Висловлюємо щирі співчуття дружині Вікторії, синам Іллі та Роману, онучці Єві, сестрі Оксані, брату Олександру, тещі Ірині Вікторівні, усім рідним, близьким, друзям та побратимам. Світла пам’ять про Андрія Володимировича назавжди залишиться у серцях усіх, хто його знав, любив і поважав. Вічна пам’ять…
Чат-бот
Чат-бот
Телефони служб
