ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТА ШАНА ГЕРОЮ!

Сьогодні небо плакало разом з людьми, які прийшли провести в останню путь свого земляка, мужнього Героя, старшого сержанта, командира відділення командира машини мотопіхотного відділення мотопіхотного взводу мотопіхотної роти 13-го окремого батальйону 58-ї мотопіхотної бригади Вишинського Олександра Валерійовича.

Народився Олександр 25.12.1976 р. у с. Витачів Обухівського району.

Тут же пройшли його дитячі роки. Потім родина оселилася в Обухові. Навчався Саша в ЗОШ №3, потім здобув освіту в Профтехучилищі м. Українка за спеціальністю слюсаря-зварювальника. Тривалий час працював за цією спеціальністю на СТО в м. Обухові.

Далі в 1995 році була служба в лавах армії, під час якої Олександр закінчив навчальний центр та отримав військове звання сержанта. Під час військової служби Олександр виконував бойові завдання в Югославії. Тривалий час ця інформація була засекреченою, тому що він мав військову посаду – зв’язківця, який працював із секретними даними. Під час даної служби отримав поранення в ногу, після чого до своїх військових обов’язків не повернувся.
Продовжував працювати за фахом – слюсарем. Потім був на керівних посадах на складах у Києві. А з 2012 року й до останнього часу пропрацював на Київському картонно-паперовому комбінаті на посадах, пов’язаних з налаштуванням машинного обладнання.
Олександр – глава великої родини, яку вони створили разом з дружиною Ларисою Борисівною у 2001 році, виховавши семеро дітей.

Він понад усе любив свою сім’ю. Був справедливим та безкорисливим. Допомагати людям – для нього це було природнім бажанням самовідданої людини. Такими ж Олександр виховував і своїх синів та дочок.

У мирний час був завзятим рибалкою.

А ще він був дуже мужнім та мав неспокійну вдачу борця за правду.

У ті перші найстрашніші для українців дні повномасштабної війни з руснею, старший син Олександра Борис пішов добровольцем до свого підрозділу, у якому воював ще з 2014 року в АТО бойовим медиком. Брат Олександра Петро, який з 2015 року також воював в АТО та був артилеристом прибув до свого військового підрозділу на східні рубежі країни.
Олександр не мав жодних сумнівів, що його життєвий шлях також має продовжитися на фронті. Він пішов до військкомату, маючи за плечима досвід учасника бойових дій на території інших держав.

Спочатку він потрапив до Бориспільського аеропорту, де займався забезпеченням особового складу льотного підрозділу. Згодом приймав участь в обороні Києва та захисті аеродрому в Борисполі. У цей час його син Борис також відбивав ворога на підступах до столиці, перебуваючи в Мощуні Бучанського району та займався евакуацією 300-х.

Після звільнення Київщини Олександр забезпечував різні підрозділи провізією та бойовим комплектом.

За мужність, патріотизм та високу громадянську позицію під час оборони Києва Олександр був нагороджений медаллю “Честь. Слава. Держава”.

Далі Олександр потрапив на Херсонський напрямок, де вивозив поранених та полеглих бійців. Під час однієї з таких небезпечних поїздок він разом з побратимами потрапили під мінометний обстріл. Було пошкоджено автомобіль, і на жаль, не всі поранені вціліли. То була одна з найстрашніших евакуацій.

У 2023 році Олександр перейшов до 58-ї мотопіхотної бригади 13-го окремого батальйону на Вугледарський напрямок на Донеччині.

Життя мужнього Захисника рідної неньки-України обірвалося 12 квітня 2024 року біля с. Пречистінка на Донеччині.

Осиротіла його велика родина, втративши найдорожчу людину, опору й порадника, яким він був для дітей та дружини, для братів та побратимів.

Україна втратила вірного сина, відданого патріота. Низький уклін тобі, наш Герою, за подвиг в ім’я правди й життя на вільній українській землі.

Щирі слова співчуття висловлюємо дружині Ларисі Борисівні, дітям Борису, Назару, Діані, Олександру, Надії, Марії, Святославу, братам Юрію та Петру, усім близьким та рідним, друзям, колегам та побратимам.

Нехай світлий спомин про Олександра навіки залишиться у наших серцях! Велика шана Герою!