Виконавчий комітет, апарат і депутатський корпус Обухівської міської ради, а також Обухівський міський голова Олександр Левченко висловлюють глибокі співчуття дружині, синам та родині Карпенка Миколи Васильовича, який пішов із життя 2 червня на 67-му році. Царство небесне померлому, а близьким – терпіння, адже втрачати близьких та рідних не просто боляче, а нестерпно боляче.
Велике добре серце зупинилося у вівторок…
Рано чи пізно всі люди йдуть із життя у вічний спокій, та на серці у близьких від втрати рідних людей завжди залишаються живі рани, які ніколи не стануть рубцями. На 67-му році життя зупинилося серце Карпенка Миколи Васильовича, начальника відділу оборонної роботи та взаємодії з правоохоронними органами виконавчого комітету Обухівської міської ради, людини з великим серцем, багажем життєвої мудрості та доброї вдачі.
Він народився 30 травня 1953 року у селі Красна Слобідка Обухівського району. У 1970 році закінчив Краснослобідську середню школу, після цього працював різноробочим у місцевому колгоспі «Червоний хлібороб». Потім, як і у всіх справжніх чоловіків, була служба в рядах Радянської Армії.
У 1973 році вступив до Білоцерківського сільськогосподарського інституту, який закінчив у 1978 році за спеціальністю «Агроном». Після закінчення працював заступником голови колгоспу імені І.Ф. Кабанця. В серпні 1982 року, за переведенням, перейшов працювати інструктором сільськогосподарського відділу до Обухівського райкому партії. Потім була посада голови правління Обухівського районного об’єднання «Райсільгоспхімія», згодом працював директором ТОВ «Трипілля Агро», що в селі Трипілля Обухівського району.
З 26 травня 2011 року і до останніх днів свого життя працював у виконавчому комітеті Обухівської міської ради. Був одружений та мав двох дорослих синів.
Дружина, Галина Федорівна Карпенко, яка працює завідувачем Обухівського відділу ДРАЦСу, завжди по-особливому, з великою ніжністю називала його «мій чоловік». У них була прекрасна сім’я, яку можна сміливо назвати зразковою, адже і в горі, і в радості вони підтримували одне одного та надихали одне одного. Вони завжди дивилися в рідні очі, і за майже 40 років спільного життя, у їхніх очах не згасала іскорка любові, взаємоповаги та взаєморозуміння. Їхня пара була однією з найяскравіших у місті, адже попри вже немолодий вік, вони змогли зберегти силу отого неземного тяжіння, яке називають родинним вогнищем. Микола Васильович був чоловіком із надзвичайно добрим серцем, вихованим і толерантним, умів підбадьорити й дати мудру пораду, завжди усміхався, у кутику його вуст таїлася зморшка доброти від тієї ж завжди щирої посмішки.
Олександр Левченко:
«Ми знайомі давно. Коли Микола Васильович став керівником районного об’єднання «Сільгоспхімія», ми почали товаришувати, а потім взагалі стали друзями, та й не просто друзями – сім’ями дружили: допомагали один одному, підтримували, на відпочинок разом їздили. Було багато у нас добрих та дружніх справ. Коли б я не зустрів Миколу Васильовича, на його обличчі завжди була усмішка. Можливо, й бували якісь негаразди, але він ніколи цього не показував. Це людина, яка хотіла обігріти всіх, допомогти кожному. Я не перебільшу, якщо скажу: такі люди в житті зустрічаються дуже рідко. І я вже в такому зрілому віці зустрів такого справжнього друга. В такі роки вже, мабуть, друзів знаходять дуже рідко. Але до останніх днів життя ми дружили, переймалися проблемами одне одного, допомагали. Звісно, хотіли і намагалися зробити все, щоб врятувати Миколу Васильовича, та, на жаль, цього не сталося…».
Олександр Бритвін:
«Ми з ним були добре знайомі, тому що працювали практично пліч-о-пліч. Я очолював водне господарство, а він – сільгоспхімію, і ми часто один одному допомагали і технікою, і механізмами, і словом, і взагалі товаришували. Хочу сказати, що він був надзвичайно відповідальним. Колектив поважав його за принциповість, за людяність. І, мабуть, результатом цього є величезна кількість людей, які прийшли попрощатися з ним, як кажуть, провести в останню дорогу. Він був чудовою людиною».
Олексій Зануда:
«Микола Васильович Карпенко і я – уродженці одного села, він був молодшим за мене, а його брат – старшим за мене. Ми жили недалеко один від одного, спілкувалися, дружили, підтримували хороші відносини. Про цю людину можна говорити лише хороші слова: чуйний, співчутливий, доброзичливий, завжди приходив на допомогу, завжди спілкувався, підтримував, коли це було потрібно. Най-найкращі спогади назавжди залишаться в мене про цю людину».
Петро Демчук:
«Найголовніше – ми виросли в одному дворі: я – в його, а він – у моєму. Родина Миколи і він особисто вплинули на моє життя: його дружина Галя – з Волині, а через рік я одружився на її сусідці. Ми стали кумами. Микола був добрим, щирим, привітним, щедрим. Те, що він уже не з нами, для мене це величезна втрата, бо ми були великими друзями. Він, навіть будучи вже хворим, ніколи не скаржився на життя, не жалів себе, не нарікав на долю. Він таким був: намагався і не хотів ніколи засмучувати рідних та близьких людей. А недавно у нього був день народження: я двічі набрав – він не відповів. Такого ніколи не було, щоб він не підіймав слухавку або не перетелефонував. Тоді вже я зрозумів, що це щось важке».
Колектив редакції газети «Обухівські вісті» висловлює свої співчуття родині покійного і, незважаючи на те, що Микола Васильович був людиною старшого віку, ми завжди будемо пам’ятати його усмішку, його розмірену, спокійну, чисту мову і завжди обмірковані слова. Він часто заходив до нашої редакції, бо ми працювали в одному приміщенні. Микола Васильович багато і цікаво розповідав, умів уважно слухати і завжди робив правильні висновки… Він був і справді особливою людиною, якої нам усім бракуватиме…
Ольга Журавська-Товмач
Чат-бот
Чат-бот
Телефони служб
Коментарі