Сьогодні Обухівська громада провела в останню путь мужнього захисника України, Поповича Івана Михайловича, солдата, кулеметника стрілецької спеціалізованої роти 72-ї ОМБр імені Чорних Запорожців, який загинув 18 вересня 2024 року в результаті здійснення противником штурмових дій позицій підрозділу поблизу населеного пункту Водяне Волноваського району Донецької області.
Спочатку його вважали зниклим безвісти. Дружина та синочок з надією й вірою чекали на його повернення, на бодай маленьку звісточку від нього, але, замість неї – папірець сповіщення найстрашнішого, що могло статися.
У результаті обміну тілами Івана було ідентифіковано за експертизами ДНК.
І тепер він повернувся додому, щоб знайти вічний спокій на рідній землі.
Народився Іван 20 квітня 1980 року в мальовничому куточку Закарпаття у селі Глибокий Потік Тячівського району. Тут пройшли його дитячі та юнацькі роки.
З юних років Іван пішов працювати разом з батьком на будівництво. І все своє життя цим і займався.
У 2000 році він потрапив до Обухова, був тут на підробітках, працюючи будівельником. У 2008 році познайомився зі своєю майбутньою дружиною Надією та й осів назавжди в Обухівському краї.
Згодом у цій дружній та люблячій родині народився синок Артем, який став для Івана промінчиком щастя та радості. Між батьком та сином були дуже теплі стосунки, вони багато часу проводили разом.
Та й взагалі Іван любив вивозити родину на природу, ходити по гриби, збиратися з друзями, робити походи з наметами. Але найулюбленішим захопленням була риболовля.
Іван був надзвичайно доброю та чуйною людиною, працьовитим та майстерним, без діла сидіти не любив.
Найціннішим для нього була родина та їхнє спільне спокійне життя. У яке раптово увірвалася війна, як і в життя мільйонів інших українців.
Війна спаплюжила усе, про що мріялося, понівечила усе, що планувалося.
Влітку 2024 року Іван став до лав ЗСУ добровольцем та був прийнятий на військову службу за контрактом. Перебував на бойових позиціях на Донеччині.
Взяв собі позивний “Румин”.
Але життя відважного воїна обірвалося під час бойових дій біля Водяного на Донеччині.
Обірвалося усе, про що він мріяв та планував.
А згодом, через довгих 7 місяців, обірвалася тоненька ниточка надії у рідних дочекатися Івана додому.
І ось наш мужній захисник повернувся додому назавжди, але на щиті.
Щирі слова підтримки й співчуття дружині Надії, синочку Артему, батьку Михайлу Івановичу, сестрам Ганні, Марії та Павліні, усім рідним, близьким, друзям та побратимам загиблого.
Вічна пам’ять та Царство Небесне!
Низький уклін за подвиг в ім’я Українського народу!
Чат-бот
Чат-бот
Телефони служб
