ОБУХІВСЬКА ГРОМАДА НАВІКИ ПОПРОЩАЛАСЯ З ГЕРОЄМ

1 липня Обухівська громада провела у вічність мужнього воїна, земляка, 33-річного Миколу Олексійовича Заїку. Його поховали на цвинтарі села Дерев’яна.

Народився Микола 13 січня 1991 року. Дитинство та юність провів у мальовничому селі Дерев’яна. Навчався в Дерев’янській загальноосвітній школі.

У 2009 році закінчив Ржищівський професійний ліцей за спеціальністю водій. Тривалий час займався будівельною справою.
Після повномасштабного вторгнення російських окупантів у 2022 році, Микола, не вагаючись, одразу пішов добровольцем.

Спочатку він потрапив до підрозділу Територіальної оборони – в 135-й окремий батальйон. Проходив службу на Чернігівщині, Київщині.

Звільняючи Київську область від рашистів, пройшов найтяжчі місця бойових дій – Ірпінь, Бучу.

Згодом відбулася передислокація і Микола потрапив на східні рубежі – туди, де точилися найзапекліші бої з ворогом: Вугледар, Соледар, Авдіївка, Мар’їнка, Бахмут, Ізюм. Став до лав легендарної 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців на посаду кулеметника. Пройшов багато фронтових населених пунктів Донецької та Луганської областей.

Мав три контузії. Кожного разу повертався зі шпиталю до своїх побратимів.

На війні він був у своїй стихії. Мав натуру природженого доблесного Воїна: відчайдушного, непримиримого до ворога. Він не боявся складних бойових завдань та нестерпних труднощів солдатського окопного життя.

Був нагороджений медаллю «Ветеран війни».

Останнім місцем служби Миколи був Куп’янськ на Харківщині. Після чергової складної контузії він знову потрапив до шпиталю. А потім його все таки переконали долікуватися та пройти реабілітацію.

Та Миколі недовго судилося побути разом із рідними вдома. Коротким, на жаль, виявилося і його сімейне життя. З дружиною Тетяною він познайомився два роки тому, а два тижня тому вони побралися.

26 червня 2024 року Микола помер від ішемічної хвороби серця, яку отримав внаслідок активної участі у бойових діях та після перенесених тяжких контузій.

Як згадують рідні, за суворою зовнішністю Миколи ховалося добре й відкрите серце. Він приходив на допомогу кожному, хто її потребував. У спілкуванні був щирий, любив правду та справедливість. Дуже любив дітей. На жаль, не встиг мати своїх.

Де б не був, його постійно оточували тварини. Вони відчували його добру душу, як ніхто.

Його захопленням була техніка, мотоцикли. Микола із задоволенням міг годинами їх ремонтувати.

Для своїх побратимів Микола був справжнім другом, відданим до кінця.

Шкода, що невблаганна доля дала йому так мало пожити на світі. Та найголовніше своє призвання він виконав сповна: відчайдушно боронити рідну землю від ворога.

Нехай світлий спомин про мужнього Захисника України назавжди залишиться у наших вдячних серцях.

Низький уклін тобі, наш Герою! Царство Небесне!

Щирі слова співчуття й підтримки рідним померлого: дружині Тетяні, бабусі Раїсі Харитонівні, рідному брату Євгену, а також його друзям, фронтовим побратимам, усім, хто знав і поважав Миколу.