СПОЧИВАЙ З МИРОМ, НАШ ДОРОГИЙ ГЕРОЮ!

В останню путь сьогодні Обухівська громада провела свого земляка, мужнього воїна, чудову молоду людину Артема Ігоровича Журавського.

Він один з тих незламних воїнів, завдяки яким утримується сьогодні надлюдськими зусиллями наша оборона.

Артем Ігорович Журавський народився 19 жовтня 1987-го року у місті Обухів. Навчався у загальноосвітній школі № 5. Здобув вищу освіту, закінчивши Міжрегіональну Академію Управління персоналом. Пройшов службу в лавах армії.

Працював у будівельній сфері, робота була пов’язана з інженерними системами. Останнє місце роботи – будівельне підприємство «Альбатрос».
Чесний, відповідальний, витриманий та дисциплінований, Артем з 2014-го року брав участь у бойових діях у складі Антитерористичної операції на сході України, про що не любив згадувати, і рідним про ці події не розповідав.

Все, що відомо про цей період його життя – він учасник боїв поблизу населеного пункту Ізваріне у складі 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Це був перший котел, в який потрапили українські військові і про який не прийнято говорити. Нам не слід забувати про подвиг тих перших воїнів, які віч-на-віч зіштовхнулися з ворогом, залишилися вірними присязі, не здалися ворогу і довели силу характеру Українського війська. Це справжній подвиг офіцерів, сержантів і солдатів, до якого причетним є і наш земляк Артем Журавський.

У мирному житті це був комунікабельний, дуже позитивний чоловік. Любив мисливську справу, риболовлю, природу та тварин. Дружив зі спортом, деякий період був фітнес-тренером та масажистом.

Найкращі свої людські риси він проявив і під час перебування на військовій службі. Артем був мобілізований одразу на початку війни. Службу проходив у 135-му батальйоні 114-ї бригади територіальної оборони на Обухівщині. Як і всі інші підрозділи, його підрозділ було переведено до найзапеклішої лінії фронту – населеного пункту Кліщіївка на Донеччині.

Найбільше в житті любив маленьку донечку, маму, дружину Катю та всіх своїх близьких. Часто їм телефонував, якщо не було можливості поговорити, надсилав повідомлення з кодом «4.5.0».

Донечка Міланка була для Артема цілим всесвітом, а він – для неї. Це був надзвичайно теплий союз двох споріднених душ. В останньому своєму листі Артем пообіцяв Міланці, що завжди буде поряд з нею, щоб не сталося, і подарував янголятко, як оберіг.

Сьогодні і дружина, і мама говорять про те, що найкращі сторінки їхнього життя були пов’язані саме з ним, їхнім Артемом. І дякують Богові, що він був у їхньому житті. От тільки на подружнє життя, яке розпочиналось так романтично під час військової служби обох закоханих, доля відпустила їм всього півтора року.

Прямолінійний та відповідальний, Артем за позивним «СОНІК» на фронті показав себе вправним воїном та надійним товаришем. Його молоде життя сповнене планів та мрій обірвалося 19 лютого 2024 року поблизу населеного пункту Кліщіївка Донецької області під час ворожого ракетно-артилерійського обстрілу.

Висловлюємо щирі співчуття та слова підтримки рідним: мамі Тетяні Миколаївні, батьку Ігорю Феліксовичу, сестрі Галині, дружині Катерині, донечці Міланці, усім близьким, друзям та побратимам.

Наш Захиснику, ти назавжди вписав своє ім’я в історію українського народу, в літопис рідного краю. Світла й вічна пам’ять!